НЕВІНЧАНЕ КОХАННЯ

Нiч у трави нас завела.
Нiч вiнок зiрками заплела.
Мiсяць вилив свiт, ясен свiт.
Папороть дав цвiт, зелен цвiт.

Але, немов сльоз благання,
Те засмучене чекання,
Бо нiч перша и остання.
Чи дивочее вагання
Бо невiнчане кохання...

Вiтер-циган трави поклав.
Мiсяць трави зачарував.
Трави обняли, понесли,
Мов вода вiнок навеснi.

Мов вода вiнок дiвочий,
Закрутило до несхочу,
До нетреба и неможна,
До солених губ до кровi,
До знесiлля, щастя, болю.

Немов по водi розплелись,
Коси розпустулись-розплелись.
На траву упала роса.
На щоку скотилась сльоза.

Але чари ночi тануть,
День iде и день настане.
Зорi щастя тануть-тануть.
Але то е свiт розлуки,
Свiт кохання, свiт надii...

Я зберу руками росу.
Я знiму губами сльозу.
Через трави я понесу
На руках чарiвну красу.

Ти не заплiтай косу...